Аналізуючи проблеми прав людини, у тому числі на свободу від насильства, ми сконцентруємося для цілей цієї доповіді виключно на питаннях насильства в сім’ї. Саме таке визначення надається в національному законодавстві, у цьому аспекті ведеться певна статистика, здійснюють програми громадські організації та міжнародні інституції. Це не означає, що інші види насильства не є розповсюдженими в українському суспільстві, або мають меншу ступінь актуальності.

1. Поширеність насильства в сім’ї

Насильство в сім’ї є одним із проявів порушення прав та законних інтересів людини та громадянина. В 2001 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» та Закон України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо встановлення відповідальності за вчинення насильства в сім’ї або невиконання захисного припису».

У Законі України «Про попередження насильства в сім’ї» надається визначення насильства: „насильство в сім’ї – будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї по відношенню до іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров’ю”.

Насильство щодо жінок є порушенням фундаментальних прав людини, включаючи право жінок на фізичну та психологічну недоторканність, право на життя та право на рівність жінок та чоловіків.

Але насильство в сім’ї не можна ототожнювати з гендерним насильством, або насильством у ставленні до жінок. Потерпілим від насильства в сім’ї може бути будь-який член сім’ї, у тому числі й дитина. Так само як і кривдником. Тому порушення прав людини в ситуації домашнього насильства не можна зводити лише до порушення прав жінок.

Основними джерелами інформації щодо насильства в сім’ї є:

1)  Дані правоохоронних органів, головним чином, органів внутрішніх справ.

2)  Дані громадських організацій, які працюють в напрямку попередження насильства та протидії йому в сім’ї, у тому числі отримані через гарячі лінії.

3)   Дані соціальних служб.

4)  Дані соціологічних та кримінологічних досліджень.

5)  Дані, зібрані через засоби масової інформації.

За даними Міністерства внутрішніх справ України на обліку за вчинення насильства в сім’ї знаходяться 85 178 осіб, з них поставлено в 2006 р. – 63 624; винесено офіційних попереджень – 76 192; застосовано захисних приписів – 6 359; до штрафу притягнуто 66 873 особи; на виправні роботи направлені 375 осіб; адміністративний арешт накладено на 9334 особи. Статистику збирає Департамент громадської безпеки МВС України.

Державна соціальна служба для дітей, сім’ї та молоді веде банк кризових сімей. Станом на 1 січня 2006 р. до цього банку входило близько 183 тисяч українських сімей.

Дані неурядових організацій також підтверджують надзвичайну гостроту проблеми щодо поширення різних форм насильства в українських сім’ях. Так, на Національну «гарячу лінію» з питань запобігання насильства та захисту прав дітей Центру „Ла Страда – Україна” за період 2005 –2006 рр. надійшло 692 звернення.

Засоби масової інформації не приділяють необхідної уваги висвітленню цих важливих проблем. Навіть в так званій „жіночій” пресі, жіночих журналах, ці питання не висвітлюються. Здебільшого інформація з’являється під час проведення акції «16 днів проти насильства», яка проводиться щорічно наприкінці листопада – на початку грудня. Матеріали із цих питань друкують журнали «Жінка» та «Кореспондент», газети «Факти», «Вечірні Вісті» („ВВ”), «Без цензури» та інші.

За неофіційною статистикою, понад 3 мільйони дітей в Україні щороку стають свідками й жертвами домашнього насильства. Більшість із них зазнає важких психологічних травм, замикається в собі, має суїцидні нахили й занижену самооцінку.

Із метою вивчення громадської думки щодо насильства в сім’ї Міжнародний жіночий правозахисний центр „Ла Страда – Україна” ініціював національне опитування із зазначеної теми. Найбільша частка опитаних уважає, що проблема насильства в сім’ї є актуальною проблемою для України (81%) та світу в цілому (84%). У той же час лише 8 % опитаних зазначили, що ця проблема стосується їхньої сім’ї та 20% відмітили актуальність домашнього насильства в сім’ях друзів, знайомих.

Стосовно найпоширеніших стереотипів, що „насильство здебільшого здійснюється в малозабезпечених сім’ях” та що „насильство є сімейною справою, яка не потребує втручання компетентних органів”, відповіді респондентів розподілилися таким чином: 53% згодні, що в сім’ях з низьким доходом насильство трапляється частіше, 47% – не згодні із таким твердженням. 66% опитаних не вважають домашнє насильство справою родини. Ці дані свідчать про те, що в українському суспільстві поступово починають руйнуватися стереотипи щодо насильства в сім’ї.

Більшість респондентів – 89% – впевнені, що для вирішення проблеми домашнього насильства необхідно працювати з кривдником. Ще 62 % опитаних згодні, що кривдника треба відселяти з родини в притулки й для цього в кожній області та кожному районі повинні бути передбачені притулки (81%). 86 % вважають, що для осіб, які здійснюють насильство в сім’ї, потрібно передбачити кримінальну відповідальність.

На думку 85 % респондентів, домашнє насильство пов’язане з уживанням алкоголю. Тому 87% опитаних погодились із твердженням, що кривдників, які вчинили насильство в стані алкогольного сп’яніння, від алкогольної залежності слід примусово лікувати. 85 % не вважають примусове лікування кривдників порушенням прав людини.

Виявом насильства в сім’ї є насильство стосовно дітей, у тому числі тілесні покарання. Застосування тілесних покарань порушує цілу низку прав дитини, які закріплені в Конвенції ООН по права дитини та підтверджені в Конституції Україні та Законі України «Про охорону дитинства»: право не піддаватися жорстокому ставленню; право на життя та фізичну недоторканність; право на найвищі стандарти фізичного та психічного здоров’я та інші. Проведені дослідження показали, що українське суспільство досить толерантно ставиться до застосування тілесних покарань до дітей.

В українському суспільстві панує стереотип: насильство, жорстоке поводження із дітьми, недбале ставлення – це проблеми виключно кризових або матеріально погано забезпечених сімей, бідних. Проведене опитування громадської думки, яка, безперечно, потребує подальшого вивчення, дає підстави для протилежних висновків. Так, серед тих, чиє матеріальне становище характеризується як «Ми можемо дозволити собі придбати практично все, що хочемо», 22 % вважають, що застосування тілесних покарань до дитини є доцільним завжди, коли, дитина поводить себе погано, а ще 50 % – готові застосовувати тілесні покарання до дитини в окремих випадках. І лише 28 % опитаних із цієї групи вважають, що застосування тілесних покарань до дитини недоцільне в жодному випадку. Варто сказати, що до респондентів цієї групи найчастіше застосовувалися тілесні покарання й у дитинстві. Так, декілька разів на місяць тілесні покарання застосовувалися до 59 % опитаних із цієї групи, до 41 % – дуже рідко. Але жоден респондент не відповів, що «ніколи». Проведене дослідження також виявило наявність суттєвого дефіциту знань щодо альтернативних побиттю засобів виховання та методів впливу на дітей.

Велика проблема в суспільстві – це наявність гендерних стереотипів, у тому числі й у відношенні до насильницьких форм поведінки та спілкування в суспільстві.

Часто найбільшим насильником є саме суспільство, а точніше – консервативна мораль, яка практично узаконює право чоловіка домінувати над жінкою. Саме вона підозріло ставиться до неодружених жінок, матерів-одиначок, розлучених, вішаючи на них тавро другосортності. Часто від боротьби за право лишатися особистістю жінку змушує відмовлятися банальне «а що скажуть люди?» чи «хоч би гірше не було». Хоча, як свідчить практика, покора тільки розпалює домашніх тиранів.

Оскільки насильство вже не розглядається за міжнародними правозахисними стандартами як приватна справа (завдяки прийнятим: Декларації ООН про викорінення насильства щодо жінок у 1993 р., документам Віденської Всесвітньої конференції з прав людини (1993 р.) та Четвертої Всесвітньої конференції ООН зі становища жінок (1995 р.), держави мають брати на себе зобов’язання щодо попередження усіх форм насильства та протидії ним. Це означає, що окрім законодавства, котрим буде установлено відповідальність за насильство, держава повинна створити систему як попередження насильства, так і надання комплексної допомоги потерпілим.

2. Відповідальність держави за забезпечення захисту від насильства

Як зазначається в доповіді Міжнародної Амністії, законодавча та виконавча влада України не виконує свої міжнародні зобов’язання, не застосовує на практиці принцип «необхідної відповідальності держави» (так званий принцип due diligence) для забезпечення права жінок на рівність, життя, свободу, безпеку, свободу від дискримінації.

Робота з підготовки державної програми підтримки сім’ї

Протягом 2006 р. йшла робота з розробки Державної цільової програми підтримки сім’ї. Державні цільові програми є формою реалізації державного управління в конкретній сфері.

Робота над програмою велася Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту за участі громадських та міжнародних організацій. У проекті програми був розділ, присвячений питанням протидії насильству і сім’ї. Це було паліативне рішення, оскільки багато громадських організацій наполягали на розробці та прийнятті окремої програми протидії та попередження насильства. Однак, бажання Уряду скоротити кількість державних цільових програм призвели до включення цього блоку питань до програми підтримки сім’ї.

31 січня 2007 р. Державна цільова програма підтримки сім’ї була затверджена постановою Кабінету Міністрів України. Але після затвердження, кількість та змістовна наповненість запланованих заходів значно зменшилися. Особливо це торкнулося заходів по попередженню та протидії насильству в сім’ї.

Подібна ситуація характерна й для інших державних програм гендерного та соціального спрямування. Так, після затвердження Урядом України Програми впровадження гендерної рівності (листопад 2006 р.) та Програми протидії торгівлі людьми (7 березня 2007 р.) їх зміст значно зменшився. Такий стан речей, з одного боку, зменшує відповідальність Уряду та необхідність його дій, а з іншого боку, виводить його з-під критики громадськості, оскільки він може формально звітувати про затвердження програм.

Крім того, ситуація склалася таким чином, що право громадськості, громадських організацій брати участь у розробці державних програм було порушено шляхом закритої та таємної ревізії розроблених спільно документів. Це означає, що зростає необхідність пильного контролю та уваги до цих питань з боку громадських правозахисних організацій та засобів масової інформації.

У контексті розробки законодавчого забезпечення попередження та протидії насильству необхідно назвати Проект Закону України „Про Загальнонаціональну програму Національний план дій щодо виконання Конвенції ООН про права дитини на 2006-2010 рр.”, який розроблявся в 2005-2006 рр. Департаментом захисту прав дитини Міністерства України в справах сім’ї, молоді та спорту спільно з громадськими та міжнародними організаціями. Він був прийнятий у першому читанні лише в лютому 2007 р. Підготовка до другого читання йде складно, оскільки знов інтереси громадських організацій, зацікавлених у найбільш змістовному наповненні плану, стикаються з бажанням органів виконавчої влади зменшити відповідальність держави за реалізацію політики в цій сфері. Тому дуже важливо відстояти наявність пунктів з протидії та попередження жорстокого поводженню з дітьми, у тому числі і в родинах.

Парламентські слухання «Стан протидії гендерному насильству»

Важливою подією національного значення стала організація та проведення Парламентських слухань „Стан протидії гендерному насильству в Україні”, що були проведені 21 листопада 2006 р. Учасниці та учасники парламентських слухань констатували, що насильство є суттєвою перешкодою на шляху забезпечення прав людини та основних свобод. Насильство щодо жінок є порушенням прав людини, сама природа такого насильства позбавляє жінку можливості користуватися основними свободами.

Проблема полягає в тому, що через чотири місяці після проведення Парламентських слухань, їх рекомендації так і не затверджені Верховною Радою. Вони виносилися двічі на голосування, але коаліційна більшість голосувала проти їхнього затвердження. Рекомендації були перероблені так само, як і державні програми, про які мова йшла вище, але й досі, навіть  в такому урізаному вигляді, так і не були прийняті Верховною Радою. І таке ігнорування відбувається саме тоді, коли Рада Європи визнала 2007 рік роком боротьби із гендерним насильством.

Акція «16 днів проти гендерного насильства»

Акція проходить в Україні з початку 2000 р. за активної участі громадських організацій. До неї долучається перш за все Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту. В 2004-2005 рр. Міністерство внутрішніх справ України спеціальним розпорядженням Міністра або заступника міністра затверджувало план заходів щодо участі Міністерства у акції «16 днів проти гендерного насильства». Серед заходів були надання консультацій фахівцями Департаменту громадської безпеки МВС України на Національній „гарячій лінії” з питань насильства та захисту прав дітей”, Департаменту по боротьбі зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми; проведення лекцій, тренінгів для учнів шкіл, ліцеїв, студентів ПТУ, вищих навчальних закладів в різних регіонах України на теми „Запобігання торгівлі людьми”, „Запобігання насильству в сім’ї”, участь в різноманітних заходах, серед яких прес-конференції, круглі столи, конференції, проведення загальнонаціональної операції «Побут». У 2006 р. подібне розпорядження МВС України видане не було.

Проблеми координації діяльності державних структур, задіяних у вирішенні питань протидії насильству

Уповноваженим органом державної влади, який координує роботу інших державних структур з попередження та протидії насильству в сім’ї є Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту.

Складність цієї діяльності, особливо на районному та міському рівні, полягає в низькій чисельності штатів відділів у справах сім’ї та молоді (1-2 працівники, які мають вести усі програми Міністерства), а також великий відсоток зайнятості питаннями спорту.

Проблеми реалізації державної політики в сфері протидії та попередження насильства в сім’ї поглиблюються через низьку ефективність роботи цього центрального органу виконавчої влади, до питань відання якого відносяться такі непов’язані між собою проблеми як розвиток професійного спорту та соціальні проблеми сім’ї, молоді, жінок, гендерної рівності. Уряд не в змозі здійснювати ефективне управління в цій сфері за подібної конфігурації органу управління.

Крім того, від Уряду України досі не призначена особа, яка має здійснювати координаційну роботу в цій сфері, хоча усі країни–члени Ради Європи обрали їх ще в 2006 р. Відсутність координатора від виконавчих органів влади держави є свідченням зневажливого ставлення чинного Уряду України до питань протидії насильству. Від Верховної Ради України така особа призначена.

3. Основні проблеми потерпілих від насильства в сім’ї

Отримання допомоги для повноцінної реабілітації – це одна з найсуттєвіших проблем. І якщо юридичну, консультативну, психологічну допомогу потерпілим від насильства можуть надавати громадські організації, то надання медичної допомоги потребує отримання ліцензії (приватний лікар), котру може отримати лише суб’єкт підприємницької діяльності. Проте громадським і благодійним організаціям заборонено займатися підприємницькою діяльністю, а тому вони не можуть отримати подібної ліцензії.

Проблеми надання спеціалізованої медичної допомоги жертвам насильства – це "змова мовчання” (коли жертва уникає звернення по допомогу, оскільки зустрічає нерозуміння своїх проблем у оточуючих), необізнаність та упереджене ставлення населення до психіатричної служби, недостатність правової бази, декларативний характер багатьох правових положень (наприклад, захист потерпілих та свідків). На сьогодні немає вітчизняних клініко–епідеміологічних даних в масштабі країни про психічні розлади у жертв насильства в сім’ї, лише започатковано створення державної служби медико-соціальної допомоги їм.

На кінець 2006 р. складено доктрину медико-соціальної допомоги жертвам насильства, розроблено організаційну модель відповідної служби, відпрацьовуються оптимальні шляхи її втілення. Наприкінці 2003 р. до Міністерства охорони здоров’я України були подані пропозиції, результатом розгляду котрих стало видання Міністерством Наказу № 38 від 23 січня 2004 р. „Про затвердження заходів щодо виконання Закону України „Про попередження насильства в сім’ї” та Примірного положення про центр медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї”. Департамент організації та розвитку медичної допомоги населенню МОЗ України розіслав лист № 349 від 28.07.2006 р. в усі регіони України з пропозицією надати відомості щодо виконання наказу МОЗ України № 38 від 23 січня 2004 р.

На цей лист на адресу МОЗ України прийшли відповіді з усіх регіонів України, окрім Дніпропетровської, Житомирської, Одеської та Черкаської областей.

Відповіді показали, що у відповідності до наказу МОЗ України № 38 від 23.01.2004 р. в Україні створено тільки два центра медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї – в. Чернігові та  Севастополі. Однак, потрібно зауважити, що навіть ці центри створені на територіях психіатричної та наркологічної установ, тому принципу дестигматизації, про який наголошено в Примірному положенні про центр медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї, не дотримано, чим суттєво скорочується число потенційних відвідувачів. Також не розгорнуто в даних центрах і стаціонарних відділень, чим унеможливлюється термінове дистанціювання жертв насильства від агресорів та не в повному обсязі надається пацієнтам спеціалізована медична допомога.

Низка медичних установ, у яких надається медико-соціальна допомога жертвам насильства в сім’ї, але вони не зазначені як сталі центри медико-соціальної допомоги даному контингентові, функціонує у Вінницькій (1 установа), Донецькій (1 установа), Луганській (1 установа), Львівській (2 установи), Київській (4 установи) обюластях, ще в 2 областях працюють кабінети даного профілю – у Закарпатській та Миколаївській. У Волинській та Харківській областях ще тільки планується відкриття подібних установ. Таким чином, загальна кількість всіх медичних установ, де надається медико-соціальна допомога жертвам насильства в сім’ї до кінця 2006 р. буде становити 16, що вкрай мало для забезпечення потреб населення України.

4. Діяльність громадських організацій щодо попередження та протидії гендерного насильства

Напрямок протидії та попередженню насильству не можна назвати одним з головних для громадських організацій України в 2006 р. Така ситуація існує не стільки тому, що проблема насильства не є актуальною. Навпаки, вона є дуже серйозною в Україні. Але така ситуація пов’язана з низькою активністю донорів і міжнародних організацій. Так, у 2006 р. в цій сфері практично звернула свої програми Програма рівних можливостей ПРООН.

Офіс координатора проектів ОБСЄ організував проведення аналізу чинного законодавства України в цій сфері та проведення круглого столу на цю тему в кінці листопада 2006 р. в м. Києві, із залученням закордонних експертів, державних структур України, громадських та інших міжнародних організацій.

Всесвітня кампанія проти домашнього насильства „STOP насильству щодо жінок” була розпочата Міжнародною правозахисною організацією "Міжнародна Амністія” ще в 2004 р. Українська асоціація „Міжнародна Амністія” (УАМА) активно включилася до цієї роботи. 21 листопада 2006 р. напередодні акції «16 днів проти насильства» ними була представлена доповідь про ситуацію з домашнім насильством в Україні «Насильство в сім’ї: звинувачуючи жертву» та була проведена прес-конференція. На регіональному рівні активно працює низка громадських організацій, серед яких можна назвати Західно-український інформаційний жіночий центр (Львів), «Надія» (Харків), «Родинний дім» (Полтава) та інші.

Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда – Україна» з 2004 р. розвиває роботу в напрямку запобігання насильству в сім’ї. Одним з основних з напрямків роботи стало функціонування Національної „гарячої лінії” з питань запобігання насильству та захисту прав дітей 8 800 500 33 50, (+ 38 044 205 36 94 для дзвінків з Києва та з-за кордону), що розпочала свою діяльність в листопаді 2004 р.

Для дільничних інспекторів міліції розроблені плакати, присвячені тематиці запобігання домашньому насильству „Знання законів захищає” (спільно з Міністерством у справах сім’ї, молоді та спорту та Міністерством внутрішніх справ України), закладки, присвячені тематиці запобігання домашньому насильству „Мої правила безпеки”.

Статистика звернень на національну «гарячу лінію» з питань запобігання насильству та захисту прав дітей

(30 листопада 2004 – грудень 2006). Загальна кількість: 692

За категоріями дзвінків (питання з якими звертаються на „гарячу лінію”, в одному дзвінку може бути одразу декілька питань)

Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда – Україна», поділяючи занепокоєність міжнародного співтовариства та правозахисників, уважаючи застосування тілесних покарань неприпустимим явищем у цивілізованому суспільстві, на початку 2006 р. започаткував програму „Україна вільна від тілесних покарань дітей”. Програма розрахована на 3 роки. У разі необхідності термін її реалізації буде продовжено.

У 2006 р. в Україні розпочалися два проекти громадських організацій у сфері протидії насильству, які фінансуються Трастовим Фондом ЮНІФЕМ, які виконуються громадськими організаціями «Школа рівних можливостей» та Міжнародним центром «Розрада». Цього ж року була проведена низка конференцій з питань насильства в сім’ї: конференція „Профілактика насильства в сім’ї, робота з дітьми шкільного віку”; семінар „Огляд стану нормативно-правової бази та системи розгляду випадків насильства щодо дітей та у сім’ї”; тренінги на тему „Сексуальне насильство над дітьми: ідентифікація потерпілих, соціальна та психологічна допомога”.

5. Висновки та рекомендації

Наведена інформація та проведений аналіз дає можливість виявити основні прояви порушення прав людини не тільки від насильства як такого, що вже само по собі є таким порушенням, але й при реалізації (не реалізації) державної політики в цій сфері.

У сфері діяльності правоохоронних органів щодо реалізації права громадян на захист від насильства в сім’ї порушення, зокрема, проявляються в:

1)  Невиїзді працівників міліції на так звані побутові виклики, до яких вони відносять випадки домашнього насильства.

2)  Небажанні працівників прокуратури надавати дозвіл на оформлення захисного припису.

3)  Незнанні працівниками прокуратури та суддями не тільки положень Закону України «Про попередження насильства в сім’ї», але навіть факту самого існування цього Закону.

4)  Абсурдній необхідності триразового звернення до органів внутрішніх справ, перед тим як кривдник буде заарештований, тим часом летальним може бути будь-який випадок.

5)  Існуванні положення про віктимну поведінку (може бути ліквідовано в разі прийняття законопроекту № 2539).

6)  Відсутності навичок роботи в працівників органів внутрішніх справ у випадках сімейного насильства, а також браку необхідних знань.

7)  Недостатності уваги питанням навчання працівників МВС поведінці та діям у ситуаціях домашнього насильства (як на рівні початкової підготовки, так і у вищих навчальних закладах).

8)  Перекладанні відповідальності за насильство в сім’ї на потерпілих.

9)  Існуванні штрафів, як основного виду адміністративного покарання для кривдників, що негативно впливає не тільки на матеріальний стан кривдника, а й сім’ї в цілому (можуть бути ліквідовані в разі прийняття законопроекту № 2539).

10)   Неможливості відселення насильника.

11)   Неможливості впливу на насильників, які здійснюють насильство в стані алкогольного або наркотичного сп’яніння.

Загальним серйозним недоліком усієї системи організації роботи з попередження та протидії насильству в сім’ї є її спрямування виключно на осіб, які потерпають від насильства, та виключення зі сфери уваги та впливу кривдників. Таким чином, посилюється процес віктимізації потерпілих від насильства в сім’ї, зменшується ефективність дій з попередження насильства.

У сфері надання допомоги потерпілим від домашнього насильства основною проблемою є фактична неможливість отримати медичну, соціально-психологічну та іншу допомогу, а також коротко або довготерміновий притулок у разі необхідності, причинами чого є:

1)  Відсутність розгалуженої системи закладів для потерпілих від домашнього насильства.

2)  Покладання відповідальності за фінансування створення закладів з надання допомоги в ситуаціях насильства на місцеві бюджети, замість фінансування за рахунок субвенцій з Державного бюджету України.

3)  Відсутність розуміння в керівників обласних державних адміністрацій, обласних рад, органів місцевого самоврядування актуальності проблем попередження насильства та невиділення коштів на реалізацію програм.

4)  Невиконання Урядом України положень Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» щодо створення кризових центрів, центрів медико-соціальної реабілітації (дивіться детальніше вище в інформації про складнощі отримання медичної допомоги потерпілими від насильства).

5)  Відсутність в Законі України «Про попередження насильства в сім’ї» положення про обов’язковість створення притулків для потерпілих від домашнього насильства.

6)  Відповідно до Типового положення про центри соціально-психологічної допомоги, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України, у подібних центрах може надаватися допомога лише особам у віці до 35 років, що суперечить Закону України «Про попередження насильства в сім’ї», Конституції України, принципам захисту прав людини. Таким чином, удосконалення потребує не лише Закон «Про попередження насильства в сім’ї», але й ціла низка інших законів та нормативно-правових документів.

7)  Відсутність соціального житла та можливості жити окремо для членів сімей, у яких чиниться насильство.

8)  Робота ведеться (якщо в принципі ведеться) лише з потерпілими від домашнього насильства, а не з кривдниками. І немає жодної установи, де б проводилася робота з особою, яка вчинила насильство в сім’ї, з метою зміни її поведінки та формування ненасильницької моделі поведінки.

9)  Необхідність мати реєстрацію для того, щоби бути влаштованим до притулку (у Києві, наприклад). У Чернігові підтвердили, що така вимога відсутня, але в ситуації, коли притулки та центри знаходяться на місцевому фінансуванні, Прокуратура та Контрольно-Ревізійне Управління (КРУ) можуть вимагати наявності реєстрації для надання допомоги. Таким чином, також порушується право громадян на отримання допомоги, яке залежить від місця (міста, області) проживання, а не від потреб особи.

Певною мірою низка зазначених порушень прав людини має бути вирішеною на нормативно-правовому рівні в результаті прийняття Верховною Радою України проекту Закону України «Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України щодо попередження насильства в сім’ї» (проект № 2539). У лютому 2007 р. він був прийнятий у першому читанні.